БОРИС ГІНЗБУРГ: БЕЗСМЕРТНИЙ ТАЛАНТ КОРОТКОГО ЖИТТЯ

опубліковано 24 лют. 2012 р., 04:23 Максим Цыбульский

Так сталося, що одні мистці приходять у цей світ і протягом довгого життя несуть до нас світло мистецтва, а інші яскравою зіркою спалахують на художнім небосхилі й горять ясно, красиво, віддаючи всього себе високій ідеї прекрасного та, на жаль, швидко згорають, згорають до кінця, залишаючи по собі твори, сповнені тієї щирої людської глибини розуміння й відчуття життя, що й через багато років передають вічні цінності крізь призму свого часу.

До таких майстрів належав Борис Гінзбург – обдарований художник, зірка якого нескінченним творчим запалом сяяла всього 30 років.

Сьогодні, коли мистцеві виповнилося б 77 років, ми знову згадуємо його в ці липневі дні, як і колись, у стінах виставкового залу Будинку художника, споглядаючи експозицію його графічних творів, автолітографій, кольорових літографій і живописних етюдів, турботливо підготовану Зоєю Гінзбург – дружиною художника. Та як і колись, виставка не змогла вмістити всієї великої кількості робіт, створених Борисом Наумовичем за своє коротке життя.

Творчий шлях Гінзбурга розпочався з Київського художнього інституту, на графічний факультет якого він вступив після закінчення художньої школи 1952 р. З перших же років навчання у В. Касіяна та І. Плещинського молодий художник натхненно й старанно працює, і вже на другому курсі його роботи, продемонстровані на академічній виставці, привертають увагу студентів та викладачів якістю та індивідуальністю виконання.

Подальші роки в інституті були сповнені постійною цілеспрямованою, зосередженою роботою, постановкою все складніших завдань та вдосконаленням (відповідно до них) майстерності. Він працює у різних жанрах, шукаючи нові художні рішення.

Подібна жага до знань та навчання вилилась у серію автолітографій «Про людей праці» – дипломної роботи, яка отримала високу оцінку й відзнаку викладачів не тільки Києва, а й Ленінграда. Керівником її був О. Пащенко – відомий графік, викладач, професор Київського художнього інституту, а з 1955 Р- його ректор. Саме він, побачивши талант захопленого, але зовсім не пристосованого до повсякденного життя Бориса Гінзбурга, став опорою для нього в цьому світі. Від Олександра Сафоновича художник мав підтримку, яка надавала впевненості в тому, що ім'я Гінзбурга не загубиться і не залишиться непоміченим у тогочасному мистецькому просторі.

З 1957 р. художник стає постійним учасником виставкового життя. Перша його літографія «Дніпродзержинськ. Розливка сталі», продемонстрована на виставці, присвяченій фестивалю молоді України, «в порівнянні з численними студентськими роботами вигідно вирізнялась впевненим і точним рисунком, умінням побудувати композицію і виділити смисловий акцент, розумінням специфіки літографії. Була в ній і зрілість задуму» [і]. Його твір справив враження й на Михайла Дерегуса: «Літографії радували, насамперед, надзвичайною серйозністю. Вона була в усьому – у категоричній відмові від зовнішніх ефектів, від показової красивості, у прагненні перевірити живими враженнями кожен елемент композиції. Рисунок молодого художника відзначався реалістичною точністю і виразністю. І в тому, як працював Б. Гінзбург, відчувалося – людина обрала свій шлях у житті, в мистецтві і вже не зверне з нього...» [2].

Подібна оцінка стає зрозумілою з огляду на те, що через все зображене автор виїжджав на будівництво, безпосередньо в цехи; і не просто споглядав за робочим процесом, враження від якого потім можна було змалювати у своїх картинах, а працював, спілкувався з людьми, пропускаючи всю інформацію через себе.

Все це добре видно в експонованих на виставці творах: «Спогади про Чорне море», «Портрет дружини», «На будівництві Кременчуцької ГЕС. Самодіяльність» та ін. В першу чергу відчувається інтерес до людини. Борис Наумович любив людей, жваво цікавився ними, й, можливо, тому художникові так добре вдавалося передати внутрішній стан кожного з персонажів, розкрити різноманітність характерів. Саме через влучно переданий образ людини змалював майстер особливості своєї доби. Добре знаючи життєвий матеріал, він обирав з нього ті моменти, що знаходили відгук у його душі й надихали на створення картин. За спогадами його дружини, маючи подібний досвід, він ніколи не шукав довго композицію, вона вже була у його уяві. Кропітка й тривала робота стосувалася лише деталей.

У 1960-х, після серії «Люди семирічки», Гінзбург уже вважався одним із кращих українських графіків свого покоління, та раптом вирішує знов іти навчатися до творчої майстерні Академії мистецтв, яку очолював Михайло Дерегус. Двохлітнє навчання під керівництвом цього видатного майстра дало поштовх новим ідеям та шуканням. Дерегус став для Гінзбурга справжнім авторитетом у мистецтві (деякі його роботи були прямим наслідуванням манери Дерегуса, щоправда, вчителю він їх не показував). Художник починає працювати над новою для нього історичною темою й звертається до образів літератури. Він пише композиції на твори Лесі Українки, портрети В. Гюго та Г. Гейне, відому серію «Пам'яті Т. Г. Шевченка», яку частково було представлено на виставці. Поряд із цим Борис Наумович активно працює над пошуком нових засобів виразності офорта, літографії, проблемою передачі фактури. Певним результатом пошуку є експоновані твори «Чергова» та «Медичний працівник».

Останні роботи Гінзбурга відрізняються від створених раніше. Як зазначив Михайло Гордійович, «у них проявилося притаманне йому прагнення до художніх узагальнень, до відтворення героїчних образів і почуттів» [3].

Поряд із високомайстерними графічними творами є у доробку Гінзбурга й чудові акварельні етюди, які він часто малював, перебуваючи на відпочинку. Чільне місце тут посідають дивовижно поетичні й задушевні пейзажі: «Літо у селі», «Яблуня цвіте», «Корабель у морі», «Море... море» та ін. Вони зачаровують м'якими переходами прозорої фарби, влучністю кожної колірної плями. У картині «Яблуня цвіте» цікавими, динамічними бризками вирішує художник цвітіння; зустрічаємо тут і яскравість, насиченість фарб, багатство відтінків кольору – риси, притаманні його творам.

Незважаючи на насиченість творчими пошуками, які супроводжували майстра протягом життя, було одне відчуття, котре постійно непокоїло та пригнічувало художника, не даючи можливості повно розкритися у мистецтві – це непотрібність яскравого індивідуалізму його робіт для тогочасного соціального середовища. Невідомо, коли саме Борис Наумович це зрозумів, але, за словами Зої Гінзбург, він свідомо змушений був не виділятись, бути десь на одному рівні з усіма. І це його обтяжувало. Тож не всі задуми були звершені...

Та справжній талант завжди, рано чи пізно, знайде визнання. Сьогодні твори Бориса Гінзбурга зберігаються у багатьох музеях України, даруючи безсмертя його закоханій у мистецтво душі.

 Примітки

1. Художественная жизнь Советского Союза // Искусство. – 1966. —№5. —С. 78.

2. Виставка творів Б. Н. Гінзбурга: Каталог. – [К.], 1965. – С. 3.

3. Там само. – С. 4-

Ольга Собкович

мистецтвознавець

 

Журнал «Образотворче мистецтво», число 2/3 2010 рік, сторінки 26-27

Comments